Роман Кисляк народився в Донецьку. Коли 30-го квітня у
його мами почалися перейми, лікарі вже святкували перше травня. Вони цинічно
вкололи жінці снодійне і сказали приходити після свят. 3-го травня хлопчик
народився мертвим. Його вдалося відкачати, але діагноз був невтішний - ДЦП.
Мамі запропонували залишити його в притулку. Жінка
відмовилась. Вона намагалась зробити життя сина максимально достойним. І їй це
вдавалось. Син бавився на вулиці із підлітками. Не було відчутних обмежень. Роман був веселою дитиною, відчував
себе повноцінним.
Та прийшов час обирати навчальний заклад. Перед
оформленням дитина із захворюванням на параліч проходить спеціальну комісію,
яка визначає, де їй слід навчатися. Роман успішно давав відповіді на питання.
Та коли спитали, скільки ніг у курки, Роман відповів – 4. То не було його
основною помилкою. Просто коли мати готувала печену курку – на столі було 2
ніжки і 2 крильця, які здавались таж лапками. Та довести правоту Романа не вдалося. Хлопець
потрапив до інтернату.
Можна чути безліч красивих слів про інтернати. Та у
людини, що туди потрапляє так чи інакше зостаються важкі спогади. Безумовна
батьківська любов зараз десь далеко. Ті друзі, із якими ріс, у чиїх очах був
рівний, – лише гарний спогад. З вихователями щастить не завжди – часто
доводиться зіштовхуватись з байдужістю і нерозумінням. А хворі однолітки ясно
дають зрозуміти хто ти такий.
Після
третього класу батьки домоглися Романа переведення у звичайну школу .Після
її закінчення, отримав вищу освіту у 2004 році у Донецьку, працював над створенням
християнсько-молодіжної
друкованої газети "Чайка".
Роман успішно закінчив автошколу, отримавши водійські права.
Коли почалася військова операція на Донбасі, Роман вивозив людей з окупованої
території. Люди десятками набивалися до його машини з однією думкою – втекти від
жахів війни. Та на блокпостах запам’ятали помітного водія і зробили все для
того, щоб він покинув територію.
Довелося переїхати до Львова. Батьки залишились у Макіївці –
не можна було залишити будинок. З переїздом допомогла організація, що
опікується людьми із ДЦП. Роман оселився в монастирі. Брати допомогли із
покупкою машини – додали потрібну суму до грошей, що змогли дати батьки.
Роман став приватним таксистом. Заробляє на життя як вміє.
Його долею зацікавилась журналістка. Вона запросила його до львівського
ресторану «Vapiano Lviv». Дівчина запізнювалась. Увійшовши до залу, Роман
вирішив зателефонувати їй. Але проблема із мовою далася взнаки. Офіціанту
чоловік здавався підозрілим. Він вивів
Романа на вулицю. Коли нарешті Мар’яна з‘явилась, то була здивована тим, що
хлопець чикав її на вулиці. Першою її реакцією було піти до директора закладу і
з’ясувати, у чому справа. Роман не захотів.
Та все ж цей випадок став відомий у ЗМІ. Керівництво ресторану
вибачилось, а для працівників місць суспільного згромадження вийшов посібник, у
якому пояснюється, як поводити себе із
людьми з інвалідністю.
Після цього випадку Роману навіть жити не хотілось. «Я
є тягарем для суспільства», - сумно констатує він. Це – жорстока реальність
нашого суспільства, з якою миритися не можна. Тому прислухаючись до порад
небайдужих людей, Роман започаткував акцію «На каву з другом». ІІ суть дуже
проста. Кожен може запросити людину із ДЦП чи з іншим
захворюванням до кав’ярні на дружне спілкування. Акція стала популярною по всій
Україні, особливо у Львові. Романа запросила на каву дружина президента Марина Парашенко.
Знаю по собі, що досвідчувати доброту для людей з
інвалідністю дуже важливо, навіть від незнайомих людей. Наприклад, коли я їду з
роботи у маршрутці, з мене не беруть кошти. А на зупинці, де я сідаю до машини,
висить великий плакат із фотографією Романа, де написані його слова: «Моя місія
– перевіряти світ на доброту».
Немає коментарів:
Дописати коментар