джерело https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/diti-invalidi-kara-chi-dar-bozhiy
Думка, розмістити на блозі статтю про нелегкий життєвий шлях
дитини з інвалідністю була в мене давно. Та коли почала збирати матеріали, натрапила
на статтю Марини Захарчук «Діти-інваліди
— кара чи дар Божий?». Вона мене
вразили. Важко до неї щось додати То ж пропоную її Вашій увазі.
«ВИЛІКУЙ МЕНЕ ВІД... ЛЮБОВІ»
Діти —
втілення любові. «Де двоє зібралися заради імені Мого, там Я між ними» (з Євангелія).
Виходить, з'єднуючись в акті любові, ми і народжуємо Бога — немовлятко з
частинкою душi самого Творця.
Думаю,
через це малі діти не можуть витримати відсутності любові. І для того, щоб
повернути втрачене почуття в родину, вони хворіють. Бо їхня душа досконала, і
вона знає, що недуга дитини — то останній шанс батькам для одужання їхніх душ.
Коли ж хронічним браком любові траждає увесь рід, то діти вже народжуються
інвалідами. Вони не хочуть чути того, про що говориться в родині — і вони
глухі. Не бажають дивитися на щось — і обирають сліпоту. Відчуття, що в житті
немає ніякої насолоди, принаджує до них цукровий діабет. Дитина з церебральним
паралічем приходить у родину, щоб з'єднати всіх родичів у проявах любові.
Лейкемія та онкологія у маленьких — це не стільки вплив забрудненого довкілля,
як попередження про те, що слід переорієнтовуватись на найголовніше в житті —
радість. Навіть банальний кашель — від бажання гукнути на цілий світ:
«Подивіться на мене! Послухайте мене!».