Україна переживає нелегкі часи. І кожен має свій
погляд на її незалежність. Особисто я належу до категорії, чиє дитинство і
частина юності проходила до 1991 року.
Тому можу поділитеся своїми думками.
Група у дитячому садочку для дітей з інвалідністю
відкрилася, коли мені було 5 років. Це був дійсно прорив, адже я могла
знаходитись серед однолітків, а моя мама
працювати. Я отримала всі потрібні знання. Вихователі ставилися до нас дуже
добре. Та не зважаючи на те, що дитячий садок був великий і було багато інших
груп, я не пам’ятаю жодної спроби для того, щоб між нами зав’язались
стосунки. Ми були як би окремо. І тільки
у часи незалежності повстало питання про інклюзивну освіту, починаючи з
дошкільних закладів.
Коли повстало питання про те, де мені навчатись далі,
вибір моїх батьків був одностайний – київська спецшкола-інтернат № 15 для дітей
з наслідками поліомієліту та ДЦП. Заклад був дійсно добрий, але закритий.
По-перше, він знаходився на самій околиці міста. Я чотири роки прожила у Києві,
але самого міста майже не бачила. Тільки декілька раз з вікон екскурсійного
автобусу. А ще відчувався брак свободи.
Так, дисципліна повинна бути, але тоді
ми були діти і до того ж хворі. І за
найменшу провину позбавляти єдиної радості – походу раз у тиждень в кіно, на
мою думку, це занадто
Згодом батьки перевели мене до Вінниці на індивідуальне
навчання, але спілкуватися із колишніми однокласниками я не припинила. Постійно
цікавилась їхннім шкільним життям. Вони розповідали про те, що із настанням
незалежності школа дуже змінилася. Вона нагадувала веселу комуналку, а підхід
до виховання став гнучким. Учні звикли до вимог пунктуальності, старанності, дисципліни, все це залишилось. Але
стали практикуватися такі форми, як індивідуальний підхід, саморозвиток,
лідерство. Кімната бойової слави
перетворилась на розважальну ігрову. Старший вихователь запрошував до школи лекторів, співаків, музикантів,
танцюристів, письменників, священиків, дбав про духовний розвиток. Часто
організовував різні цікаві заходи і сам брав у них участь.
Але в мене на той час
було зовсім інше життя. Потрібно було продовжувати навчання і єдиним способом
зробити це у рідній Вінниці було навчання на дому. Школа була у моєму
мікрорайоні, вчителі ставились до мене дуже добре. Але бракувало спеціальних
програм і методик. Ті ж що були нерідко доводилося
коректувати. Наприклад, особи, які знаходяться на індивідуальному навчанні
вивчали тільки одну мову – російську чи українську. Про іноземну у четвертому
класі взагалі не йшлося. Пізніше доводилося проходити за рік два класи.
Інклюзивна освіта в мене
вийшла тільки завдяки небайдужого ставлення вчителів, постійній допомозі
батьків, моєму старанню. І якщо б хтось із нас не знайшов у собі сили, чи на якомусь етапі втомився, моя
доля була б зовсім іншою. Підтримки від держави на той час не було. Зараз у
цьому напрямку проблем менше. Інклюзивна освіта все більш стає популярною.
Форму навчання можна
обирати. По- перше, якщо стан здоров’я
дозволяє, можна освоїти загальну програму. Якщо можливості дещо обмежені,
людина так само кожен день чи у визначений час ходить до школи. Навчається за
загальним, спрощеним, або особистим навантаженням. Існують також реабілітаційні
центри. При бажанні учня туди можуть приходити вчителі із шкіл.
Мої нові однокласники
приходили до мене додому. Вони часто розповідали про гуртки, конкурси, шкільні
виставки, а у старших класах дискотеки, тусовки. Мені теж хотілось, щоб моє
життя було повним, насиченим. Звичайно, я іноді брала участь у шкільних заходах
або гуляла з друзями у дворі. Та цього було замало. Тоді у Вінниці не було
осередка для людей з інвалідністю.
Пізніше з’явились соціальні служби, які звернули на нас увагу. Їх
задачею було реагувати на проблеми молоді. Почався довгий шлях спроб і пошуків.
Спершу збирали дані про людей з інвалідністю. Створили перший клуб. Із часом
ставало ясно, що тільки ми найкраще знаємо свої проблеми і повинні брати участь
у їх вирішенні. Так виникли громадські організації.
Після закінчення школи у
моїй освіті виникла пауза. З двох причин. По перше важко було у той час обрати
професію, де б я могла реалізуватися. А ще не могли знайти підходящого вишу. Та
згодом у місті з’явилася філія Відкритого міжнародного університету розвитку
людини «Україна». Цей заклад був задуманий для студентів з інвалідністю , але навчались
у ньому всі, хто хотів. У приймальній комісії
мені допомогли визначитись із факультетом. Розпочалося моє студентське життя. Воно було радісне,
сповнене нових вражень і приємних стосунків. Але були і прикрі моменти. Не всі
викладачі мене сприймали. Здебільшого це були вчителі старої радянської системи.
Хоча я навчалася на
факультеті інформаційних технологій, моє знання комп’ютера було на рівні
починаючого користувача. А хотілось ним володіти краще. Я розуміла – це мій чи
не єдиний засіб для працевлаштування. Тоді у Вінниці розпочинав свою діяльність
міжрегіональний центр професійної
реабілітації інвалідів “Поділля”. Там відбувалось навчання за різними
спеціальностями. Я мала змогу краще освоїти всі необхідні комп’ютерні програми.
Для людей з інвалідністю, які не могли потрапити до вишів, – це чудова нагода
отримати професію.
Під час навчання я часто
відвідувала Вінницьку обласну бібліотеку ім. К. А. Тімірязєва. Приходила туди і
як читач, і як друг. Там все життя працювала моя мама, з бібліотекою була
знайома з дитинства. Тож якою радісною несподіванкою стала для мене звістка, що
по закінченні бакалаврату мене було запрошено працювати у книгозбірні.
Я пам’ятаю часи, коли
бібліотека працювала за традиційними формами. Зараз це потужний інформаційний центр.
Робота з користувачами з інвалідністю – одне із направлень діяльності бібліотеки.
На цьому можна було б закінчувати. Та я не можу не згадати про ще
одну дуже важливу можливість, яка стала доступною тільки у незалежній Україні. Це
- змога відкрито пізнавати Бога, ходити до
Церкви. У наших храмах не замовкає молитва за Україну, за її щасливе майбуття.
Немає коментарів:
Дописати коментар