ВІДЧУЙ СЕБЕ

Якщо дитина від народження має інвалідність, то Існує два основних місця, де немов у дзеркалі вона може побачити правду про себе. Принаймні, так здається. Це сім’я і оточення (місце роботи, друзі та інші люди, з якими час від часу спілкуєшся). Та чи вірні такі висновки?

У випадку, коли батьки оточують дитину любов’ю, то на протязі тривалого часу все виглядає цілком достойно і безболісно. Дитина відчуває себе потрібною, а отже цілком прийнятною. Але коли настає час взаємодії із соціумом, трапляються розчарування.  Бувають і інші випадки. Із самого початку маленька  особистість відчуває несприйняття.

Батьки, спираючись на власний досвід, намагаються пояснити, у першу чергу самим собі, а потім і дитині, що відбувається із нею. От тільки правильно зрозуміти і відтворити потреби іншої особистості вдається далеко не завжди. Дитина звикає до того.  Вміння аналізувати і досліджувати свої прагнення є незнаним для неї.

Готові шаблони емоцій, думок і бажань стають нормою. До того ж така поведінка подобається батькам. Про свою хворобу дитина знає, та це не завдає їй особливих проблем. Батьки завжд

и знаходять вихід у неприємних ситуаціях.

Така людина переносить такий спосіб спілкування у свої подальші відносини. Інколи вдається використовувати фізичні слабкості і таким чином досягати успіху. Та такий варіант може бути афективним лише на перших етапах спілкування. Щоразу виконувати примхи вибагливого партнера набридає.

Люди, що мають сильний характер, поводять себе по-іншому . Вони відчувають себе комфортно, лише досягаючи успіху. Для них важливо відчувати свою перевагу над іншими. І якщо чогось такого немає, його самооцінка падає.

Але найчастіше людина дуже залежна від думки інших. У таких випадках буває складко зрозуміти свої бажання і потреби. Єдине, що має значення, – подобатись іншим, щоб бути сприйнятим.

Однією із причин цих емоцій і переживань є несприйняття самого себе і викривлення власних вмінь і недоліків. Реальний образ людини часто не влаштовує її саму. І це не дивно, адже і особи без  явних ознак недуг і на перший погляд цілком успішні постійно зіштовхуються із подібними запитаннями.

Відчуваючи себе «іншим», «не таким як всі», людина з інвалідністю намагається бути кращою, мати більші здібності,  інші навики та вміння. Малює неіснуючий образ себе самого і з усіх сил намагається йому відповідати.

Таким чином відбувається маскування страху та невпевненості. І якщо спершу вдається відтворити бажаний образ, триває це не довго.  Власні емоції, схильності і вподобання неодмінно виявлять правду про людину. Неможливо бути тим, ким ти не є. Звідси беруться розчарування, нерви, комплекси.

Єдиним дієвим способом уникнути таких неприємних ситуацій є вміння сприйняти себе таким, як я є. оцінити свої реальні можливості, визначити межі своїх вмінь, власний потенціал. Визнати свої обмеження означає подивитися на себе критично і неупереджено. Зазирнути в очі власним слабкостям, обмеженню, невмінню.

Тривалий час такі відкриття завдають болю, адже солодка ілюзія перетворюється на гірку правду. Зникає надія на успіх і чергова спроба реалізуватися і самоствердитись здається втраченою. І це зайвий раз понижує самооцінку. Посилюється знеохочення і сумнів у власній цінності.

Вихід зі стану безсилля приходить тоді, коли потрапивши у неприємну ситуацію, бачимо, зовсім не ті наслідки, що передбачали. Не виправдавши свою надію і довіру, яку покладали на нас, ми просто допускаємо інший варіант перебігу подій, який не завжди є гіршим. До успіху йдемо тим шляхом, який найбільш притаманний стану нашого здоров’я, менталітету, емоційній сфері.

Обмеження, якщо їх вірно оцінювати, виявляють правду про людину ,і якщо навчитись належним чином її сприймати, то приходить визволення від ілюзій і неоправданих надій.  Наступає усвідомлення своїх реальних можливостей, а згодом і своїх переваг. Не потрібно витрачати фізичні і емоційні сили на те, що у конкретному випадку не є можливе. Достатньо зосередитись на тому, що вдається найкраще.

Подальші плани і сподівання базуються на чіткій основі. Це вже не амбіційні мрії, а реальні можливості, перевірені досвідом і оцінені оточенням. Не втрачаючи прагнень щодо досягнення цілей, здобуваються навички критичного мислення, послідовного планування. Задуми і перспективи стають цілком досяжними.

Хвороба вже не є нездоланним бар’єром між людиною з інвалідністю і успішним (на її погляд) суспільством. Навпаки, є можливість без страху і комплексів вести конструктивний діалог і співпрацю.

 Невдачі теж сприймаються по-іншому. Тепер це вже не провал і не дуже великий сором. Це також досвід. Людина із стабільною самооцінкою може собі дозволити і це.

Завдяки невдачі і помилкам також краще можна зрозуміти себе. Аналіз причин, що призвели до неприємної ситуації, – це ще один спосіб пізнати свої справжні прагнення. Точніше не самі помилки, а ті відчуття що підштовхують до здавалось би непоміркованого вчинку. Особисто для мене, як для людини з інвалідністю, є речі і справи, які хотілось би здійснити. Але звичайним способом, тобто так, як роблять всі 0,це не доступно. Доводиться діяти по-іншому. І тут оминути помилок майже не можливо. Але у ситуації, що склалася, це – шлях до подолання фізичних перешкод.

А взагалі дуже важливо, коли дитина з інвалідністю, вбачаючи своє реальне становище, не позбавлена можливості відчувати і вирішувати. Враховуючи всі правила належного виховання, це вільна і реалізована особистість. А ще спокійна і врівноважена, здатна на зрозуміння і повагу. Вона із надією дивиться в своє майбутнє, одночасно готова до труднощів і досвідчена.