18.06.11

СПОГАД ПРО ШКОЛУ





У цій статті я хочу написати про свою школу. Можливо серед читачів нашого блогу є люди, які теж закінчили цю школу і їм цікаво буде згадати своє дитинство.

Є на київській карті така адреса – проспект Перемоги, 113. Якщо ви приїдете за цією адресою, то потрапите до дуже затишного місця. Там багато дерев, як у парку, і вони утворюють м’які зелені сутінки навесні і біле мереживо гілок взимку. Широкі зручні лави, красиві квіткові клумби, різьблені дерев’яні статуї, альтанки, старий фонтан, гойдалки і дитячий майданчик підсилюють подібність цього місця з парком. Незважаючи на близькість проспекту, сюди майже не долинає шум машин і повітря тут чисте, лісове. Серед зелені ховаються кілька корпусів. Це – спецшкола-інтернат № 15 для дітей з наслідками поліомієліту та ДЦП. У цій школі я мала честь вчитися, у мене лишилися про неї найсвітліші спогади і навіть зараз у снах я часом проходжу її коридорами, бачу своїх однокласників, вчителів, вихователів… Я хочу із вдячністю згадати своїх педагогів, тих, хто вчив мене, мав на мене особливо великий вплив, тих, хто особливо запам’ятався, і тих, хто мене лікував. Хочу описати улюблені кабінети, актову залу, їдальню, кімнату відпочинку, спальний корпус…

З чого починається школа? Звичайно ж, із першої вчительки. Її звали Ніна Никифорівна Богаченко. Це була добра і затишна жінка, вона чимось нагадувала мені мою бабусю. Наш клас вона облаштувала по-домашньому, посадила на полицях іграшки, поставила квіти, щоб ми не почувалися у казенній обстановці. Вчила нас Ніна Никифорівна дуже добре і терпляче, заклала хорошу базу для подальшого навчання. А ще започаткувала наші знання з української мови, яку ми, діти тоді ще Радянської України, знали погано. Взагалі, наша школа була з українською мовою викладання.

Після уроків з нами залишалися вихователі. Першими нашими вихователями були Алла Федорівна Кириченко та Зінаїда Іванівна Простякова. Алла Федорівна дуже любила нас, слідкувала за нашим навчанням, допомагала під час самопідготовки (особливо з математикою), проводила з нами пізнавальні бесіди. Віддавала себе нам повністю, брала до серця наші успіхи і невдачі. У мене складалося враження, що у неї в житті нікого і нічого немає, крім нас. Пізніше я дізналася, що у неї була своя родина, свої діти і свої проблеми. А здавалося, що вона жила лише для нас… Саме Алла Федорівна утвердила в мені віру, що я зможу отримати вищу освіту. Я ще маленькою була, а вона казала мені: «Твоя дорога навіть не до інституту. Ти маєш іти тільки в університет».

В іншу зміну з нами працювала Зінаїда Іванівна. Це була хороша, добра і в той же час дуже своєрідна жінка. Вона теж нас усіх любила, але в ній було багато іронії, вона часто під’юджувала нас, якщо ми щось робили не так. І знаєте, ця іронія часто допомагала там, де не діяли прості зауваження. А ще вона була чудовою співачкою і оповідачем. Співала красиво, із натхненням, і українських, і російських пісень. А розповідала різні цікаві історії з таким смаком і так смішно, що нам ніколи не набридало її слухати. Одне оповідання, «Про песика Бульку», ми просили майже щодня, знали його слово в слово напам’ять і все одно просили, щоб ще раз послухати колоритні інтонації голосу Зінаїди Іванівни, посмакувати її жарти.

Ще хочу із вдячністю згадати, що наші перші вихователі дуже допомагали нам фізично. Хоча обов’язковою умовою прийому до школи була наша фізична самостійність, уміння обслуговувати себе, ці добрі жінки на це не зважали. Прийняли дітей до школи – ну й чудово, вони поступово навчаться повної самостійності, а поки що ми їм, маленьким, допоможемо. І їхня допомога дуже полегшувала нам життя, адже при ДЦП навіть прості дії даються важко, особливо в дитинстві. Нам допомагали застеляти ліжка, застібати ґудзики, зашнуровувати черевики, ходити сходами і навіть їсти. А як щиро вони раділи нашим успіхам, коли комусь нарешті вдавалося зав’язати шнурок бантиком, хай навіть з однією петлею!

У середніх класах вихователі в нас помінялися. До кінця школи з нами працювали Катерина Іллівна Шестопалова та Ігор Андрійович Сопов. Ігор Андрійович був літній чоловік, не дуже привітний, часто суворий. Але до мене ставився дуже приязно, називав «дорогушею», «хорошою, спокійною дівчинкою» і слідкував за тим, щоб я добре їла в їдальні. Доля Ігоря Андрійовича була трагічною і його суворість можна пробачити: спочатку поховав дружину, набагато молодшу за нього; Бог не дав йому онуків; в автокатастрофі загинула його єдина донька. Тож після нашого випуску він прожив недовго, не пережив усіх цих ударів.

Катерина Іллівна була хоч і в літах уже жінка, але дуже красива, цікава, із шармом. Завжди доглянута, із зачіскою, зі смаком одягнена. Вона не носила білого халата, як належалось вихователеві і тому ми завжди бачили її немов на святі. «Всі мають свої недоліки і я маю – не ношу халат» - жартувала вона. Катерина Іллівна була не лише чудовим педагогом, але й талановитим режисером. Завдяки її старанням у нас був свій театр. На шкільній сцені нею було поставлено багато спектаклів – і класичних, й імпровізованих, гумористичних. Грали майже всі учні нашого класу, навіть ті, хто здавалося б, не мав акторського таланту. Катерина Іллівна вміла розкривати наші здібності. Ми разом з нею вишивали, робили аплікації з соломки, композиції з квітів. А ще вона давала нам перші уроки життєвого досвіду. Все це відбувалося у формі довірливих бесід, під час прогулянок, у класі або в спальні. Нам, дівчаткам, вона розповідала про стосунки між чоловіком і жінкою, про підводні скелі родинного життя, застерігала від небезпек, які таять в собі вулиця, алкоголь, наркотики. Ділилася секретами домашнього господарства. А ще давала поради, як зі смаком одягатися, вказувала нам на наші красиві сторони, радила, як підкреслити свою вроду. Цими уроками життєвого досвіду вона певною мірою замінювала нам маму, адже в інтернаті ми проводили більшу частину свого дитинства і юності.

Ще хочу згадати добрим словом нашого старшого вихователя, Олександра Семеновича Неіжка. Прийшов він до нас зовсім молодим, але одразу ж завоював загальні симпатії. Енергійний, усміхнений, високий і стрункий, з променистим почуттям гумору, він всюди встигав, всім цікавився, здавалося, у школі не було жодної справи, яка б його не стосувалася. Про кожного учня він все знав і для кожного з нас у нього знаходилося добре слово, жарт і порада. Багато дітей цінували це. Навіть бешкетники з ним рахувалися, бо він умів з ними поговорити. Колеги його також любили і поважали, часто заходили до нього в кабінет не лише у справах, а й просто поспілкуватись. Олександр Семенович був чудовим організатором, запрошував до нашої школи лекторів, співаків, музикантів, танцюристів, письменників, священиків, дбав про наш духовний розвиток. Часто організовував різні цікаві заходи і сам нерідко брав у них участь. Викладав він українську мову і користувався нею не лише на уроках, але й у повсякденному спілкуванні. І так красиво у нього це виходило, так інтелігентно, шляхетно! Він показав мені, що наша мова – це не лише шкільний предмет, обов’язковий для вивчення, а що це - окраса розумної, освіченої, культурної людини. Своїм прикладом Олександр Семенович визначив мою подальшу освіту – українська філологія.

Наші вчителі теж переважно були чудовими людьми, добрими, з почуттям гумору. Вони нас не лише любили, але й спілкувалися з нами на рівних, як із дорослими. Їх старання не пропали марно: більш ніж половина нашого класу в майбутньому стали студентами вузів, а дехто отримав навіть дві вищі освіти. Та й по школі ці показники були досить високими: більш ніж 50 відсотків наших випускників ставали студентами вищих навчальних закладів.

Українську мову і літературу в нас викладали різні вчителі і всі вони мені багато дали у вивченні мого улюбленого предмета. В середніх класах з нами працювали Людмила Зіновіївна Лєбєдева та Юрій Миколайович Удовенко. А в старших класах нас вчила Надія Дмитрівна Микитась. Крім основного учбового матеріалу вона старалася розповісти нам те, чого не було в підручниках. На її уроках створювалося враження, що сидиш на дуже захоплюючій лекції у вузі.

Світлана Олександрівна Трикіша викладала англійську мову. Викладала дуже добре і цікаво. Крім свого предмету вона встигала розповісти нам багато історій про життя, пожартувати і пустити шпильку, якщо їй не подобалась наша поведінка. Вона мала жваву, веселу вдачу та гострий язичок і я в душі називала її «жінка з перцем».

Тетяна Миколаївна Прохоренко викладала російську мову і світову літературу. Вона була не лише доброю людиною і хорошим викладачем, але й дуже вродливою жінкою. Було в ній щось від героїнь російської літератури 18-19 століть, внутрішній аристократизм, благородство. Пам’ятаю, як мій однокласник, читаючи Пушкіна «Я помню чудное мгновенье», переінакшив цей твір, сказавши: «передо мной явились Вы». Думаю, що якби Пушкін жив у наш час і знав Тетяну Миколаївну, він би погодився з моїм однокласником.

Ольга Олександрівна Ковпак вела у нас, дівчаток, уроки праці. Її просторий кабінет на четвертому поверсі дуже нагадував музей образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Там були вишиті картини, скатертини, серветки, сорочки, вироби з макраме, ткані рушники й килимки, зразки петриківського розпису. Сама Ольга Олександрівна була теж як намальована, із правильними рисами обличчя і розкішною каштановою косою, викладеною навколо голови. Навіть літа майже не посріблили її чудової коси. Ольга Олександрівна була дуже талановитою майстринею, вишивала в різних техніках, малювала, розписувала дерев’яні вироби, чудово шила. Недавно їй присвоїли звання народного художника України і звання заслуженого вчителя. Коли я приїхала до школи зі своєю Настусею і привела її в кабінет до Ольги Олександрівни, то моя дитина потім сказала: «Мамо, віддай мене вчитися до своєї вчительки». Мене вона навчила вишивати хрестиком і плести макраме.

Тетяна Іванівна Чирикало вела в нас уроки біології. У неї був хороший метод викладання, вона не лише захоплююче цікаво розповідала про світ живої природи, але й закріплювала наші знання за допомогою різних ігор: кросвордів, загадок, «поля чудес». А ще вона добре знала український фольклор і займалася сценічною постановкою народних обрядів. Мені запало в душу свято весни, де ми співали обрядових пісень, водили кривий танець, били один одного вербою, славили Великдень. В останніх класах біологію у нас читав Вадим Миколайович Євдокимов і мені подобалася його неспішна, солідна манера викладання.

Поліна Антонівна Пурхалова, вчитель географії і наш класний керівник, хоч і була дуже строгою, вимагала від нас дисципліни, але свій предмет знала дуже добре, викладала його систематично і послідовно. А ще мені запам’ятався такий епізод. Нам на полудник часто давали апельсини і Поліна Антонівна попросила нас принести їй цедру. З цієї цедри вона наварила цукатів і почастувала нас. Цукати вдалися добрими, з легкою кислинкою, їх приємно було смоктати, я й досі пам’ятаю їх смак.

Людмила Антонівна Матвійчук, вчителька математики, була дуже лояльною до моєї нездарності до алгебри й геометрії, ставила мені хороші й задовільні оцінки, бо з гуманітарних предметів я мала непогані успіхи. Математику вона викладала чудово і людиною була золотою.

Галина Олександрівна Дьякова, вчителька хімії, була мініатюрною, тихою, скромною, делікатною і доброю жінкою, ніколи не підвищувала на нас голосу. Але тим не менше на її уроках стояла тиша, її предмет вчили.

Олена Юріївна Актан, зовсім молоденька викладач інформатики, донька нашої невропатолога Ірини Сергіївни, крім уроків вела у нашій школі естрадний гурток. При бажанні там можна було відчути себе в ролі Пугачової, Алегрової, Буланової тощо. Учасники гуртка перебиралися у відповідні костюми і співали під фонограму.

Володимир Миколайович Пахолюк, вчитель фізики і астрономії, був дуже цікавою людиною, із надзвичайно широким світоглядом. Його інтереси сягали в область філософії, релігії, метафізики, містики. Він розповідав нам про Бога, карму, про місце і роль людини у всесвіті, про закон бумеранга й інші приховані закономірності життя. І це зовсім не заважало вивченню фізики, а навпаки, допомагало краще її зрозуміти. А один рік фізику у нас читав наш завуч, Альберт Федорович Петров.

Володимир Олексійович Доценко викладав у нас музику. Був він веселий, життєрадісний чоловік, із таким трохи хитреньким гумором. Чудово співав, іноді організовував вечори романсів. Написав пісню про наш інтернат на мотив «Ах, вернісаж, ах, вернісаж». Цю пісню й донині виконують на кожному випускному вечорі. А ще Володимир Олексійович влаштував нам незабутній випускний бал із живою музикою. Він цілу ніч грав на синтезаторі й співав разом зі своїми дітьми.

Володимир Миколайович Колосовський був вчителем історії. Хлопців він любив поганяти по датах і подіях, а до нас, дівчат, ставився дещо поблажливіше.

Викладачем малювання працював у нас Микола Федорович Скляр, фронтовик, ветеран війни. Старенький і дуже добрий був чоловік.

Євген Петрович Пузир викладав креслення і теж був приємною, спокійною, доброю людиною. Мені креслення не давалося, бо креслити я просто фізично не могла. Але Євген Петрович все одно мені п’ятірки ставив.

Іван Іванович Кадай, викладач фізкультури, навпаки, поблажок мені не давав. «Не можеш пробігти дистанцію – присядь 30 разів або покачай прес». Але звучало це у нього не суворо, а по-доброму. А взимку, коли уроки фізкультури проходили на вулиці, він видавав нам санчата і бувало сам нас катав.

Ще хочу написати про своїх логопедів, Людмилу Олександрівну Виговську та Ірину Леонідівну Матвєєву. Мені дуже подобалось відвідувати їхні заняття, бо постановка вимови в них ішла не лише за допомогою стандартних вправ, але й у формі живої бесіди, спілкування. Вони багато цікавого і повчального розповіли мені за шкільні роки, ми обговорили безліч питань. І вони виправили мої дефекти вимови, тепер я говорю набагато краще.

Керував педколективом і школою наш директор, Євген Павлович Постовойтов. Високий, поставний, широкий в плечах, міцної статури, він виглядав дуже велично. На жаль, мені не випало спілкуватися з ним особисто, тож нічого про нього як про людину я розповісти не можу. Але в одному впевнена – він не був злим чи жорстким, його обличчя виражало доброту. І дуже скорботно, що хвороба так рано обірвала його життя…

Хочу сказати добре слово і про наших медиків.

Ірина Сергіївна Забашта, красива, як фотомодель, працювала у нас невропатологом. Вона лікувала наше захворювання – ДЦП. Звичайно, ця хвороба дуже погано піддається лікуванню, але Ірині Сергіївні вдавалося хоча б частково полегшити наш стан. Вона призначала нам спеціальні медикаменти, масаж, ванни, електрофорез, електросон, кварц. Виділяла нам путівки до Євпаторії на літо. І рік за роком нам ставало краще. Якщо порівняти, якими ми приходили до нульового класу і якими випускалися зі школи, то подеколи різниця була разючою.

Маргарита Олексіївна Гуслієнко була нашим терапевтом. До неї ми зверталися при застудах, проблемах зі шлунком, з головними болями, травмами. В разі потреби вона поміщала нас до ізолятора, призначала лікування, спеціальну дієту і спокій. Звичайно, ізолятор – місце не дуже веселе, але він був маленьким і затишним, там можна було вдосталь почитати і виспатись. Тож я не дуже засмучувалась, коли Маргарита Олексіївна направляла мене туди.

Лідія Михайлівна Кудревська працювала у нас черговою медсестрою. Вона мала божественний дар художника і створювала картини, аналогів яким, мабуть, у світі немає. Я навіть не знаю, як називається ця техніка, можливо килимкова? На рамку натягується цупка тканина-основа, на неї олівцем наносяться обриси майбутнього малюнка. Потім різнобарвними нитками і спеціальною голкою, яка робить маленькі петлі, «пишеться», вишивається сама картина. Уся основа щільно заповнюється, забивається петлями. В кінці роботи ці петлі підстригаються і на дотик картина здається оксамитовою. Але дивовижність картин Лідії Михайлівни не лише в оксамитності, а в красі й довершеності квітів, фруктів, птахів, яких вона так любила зображати на своїх полотнах. Крім того, її картини відзначаються великою кількістю дрібних деталей: на листі і пелюстках вишиті прожилочки, у птахів детально «вималювана» кожна пір’їнка, у квіточок живими здаються тичинки. В її стилі простежується школа Катерини Білокур, традиції петриківського розпису. І в той же час це її, неповторне. Ще мене вражало уміння Лідії Михайлівни на своїх картинах нитками передавати найтонші відтінки і напівтони. Це дуже складно, адже при килимковій техніці нитка лягає не горизонтально, а стоїть вертикально, ми бачимо лише її кінчик. І це змінює її справжній колір. Над своїми картинами Лідія Михайлівна працювала не лише вдома, а й приносила їх на чергування і ми мали можливість подивитися на її роботу, долучитися до таїнства творення.

Лідія Григорівна Лушпієнко вела у нас заняття з ЛФК, показувала нам фізичні вправи, допомагала працювати на тренажерах, підбадьорювала нас. Була вона доброю, привітною людиною, спілкувалася з нами на різні теми.

Валентина Василівна Грабко працювала у нас процедурною медсестрою. Вона робила нам курси уколів, пробу Манту. Звичайно, ми всі побоювались уколів, але вона вміла нас заспокоїти, пожартувати і тому її процедури не здавалися такими болючими.

Живе у моїх спогадах ще один дуже симпатичний персонаж. Це - собака Бім. Він мешкав при школі і щоранку радісно зустрічав нас біля ґанку спального корпуса, коли ми виходили на прогулянку. Був він справжній Білий Бім – Чорне Вухо: великий, білий, з чорними плямами і з чорним вухом. Дуже добрий і компанійський був пес, любив дітей. Я чула, що коли Бім був ще цуценям, його забрала служба відлову собак. Але він відчув, що його везуть на погибель, вирвався і втік. І так все своє життя прожив при нашій школі, тішачи нас своєю веселою мордою і доброю вдачею.

Наостанок здійснимо невеличку екскурсію моєю школою, поглянемо, якою вона була колись.

На четвертому поверсі учбового корпусу розташовувалась актова зала, центр культурного життя школи. Невелика сцена, прикрашена гарною пурпуровою завісою, ряди відкидних сидінь, на задній стіні – отвори для кінопроектора. Скільки спектаклів було зіграно на цій сцені, скільки пісень проспівано, скільки лекцій прочитано! А ще щочетверга нам привозили який-небудь фільм і тоді актова зала перетворювалась на кінотеатр. Я дуже любила бувати в цій залі, там завжди можна було почерпнути щось нове і цікаве.

З актовою залою межувала спортивна зала. Там проходили не лише уроки фізкультури, але й частенько гриміли дискотеки. Місця там було чимало, тож танцювалося добре.

На першому поверсі учбового корпусу була бібліотека, теж одне з найулюбленіших моїх місць. Була вона невеликою, затишною, там завжди було що почитати й подивитися. Бібліотекар Анна Никифорівна Пащенко допомагала мені підшукувати книги і навіть склала для мене список рекомендованої літератури.

У спальному корпусі на першому поверсі була кімната Бойової Слави, пізніше перетворена на кімнату відпочинку. Там стояв телевізор, шафа з іграшками, попід стінами - відкидні сидіння, на вікнах - гарні завіси. Якось іноземна благодійна організація пожертвувала нашій школі меблі і серед них – шикарний білий шкіряний диван. Його поставили в кімнаті відпочинку. Як здорово, м’яко було на ньому сидіти і дивитись «Санта Барбару»!

Спальня у нас була на третьому поверсі. За роки навчання нас переселяли кілька разів, були і затишні кімнати, і не дуже. І всі спальні були великі, казарменого типу. Але в старших класах нам відвели зовсім маленьку затишну кімнатку, на чотири ліжка. Там ще стояв стіл, стільці, тумбочки, шафа, висіло дзеркало, вікна прикрашали симпатичні штори, на підлозі лежав килимок. Нам дозволили зробити ремонт і ми поклеїли там рожеві шпалери, повісили картини. Стало майже як удома. Мабуть, це була найкраща спальня на всю школу.

Їдальня займала окрему споруду і сполучалась з учбовим корпусом підземним переходом, а зі спальним – галереєю. Це було приміщення в приємних теплих тонах, обшите чимось на зразок вагонки. Там стояли ряди столів, на столах – круглі блакитні пластмасові хлібниці. В кінці їдальні була малесенька кімнатка, де нарізали хліб. Коли завозили свіжий хліб, я часом нишком пробиралася туди, щоб узяти парочку горбушок. Вони були такими смачними! Годували нас у школі непогано, особливо вдавалися нашим кухарям борщі і пиріжки.

Чимало літ спливло з тої пори, як ми закінчили наш інтернат. Вже не застати там багатьох педагогів і працівників: хто змінив місце роботи або пішов на пенсію, а кого вже немає серед живих. Змінилася сама школа, там зроблено хороший ремонт, дещо переплановано. Дуже виросли мої улюблені каштани біля спального корпуса. Колись їхні нижні віти схилялися просто над нами і до квітів можна було дотягнутись рукою. А тепер нижні гілки ростуть так високо, що доводиться закидати голову, щоб їх побачити…
«Ніколи не повертайся туди, де тобі було добре» - сказав Хемінгуей. Але я з ним не згодна. І хоча світлий смуток і ностальгія завжди проймають душу, коли я приїжджаю до моєї школи, все одно, зустріч із минулим - це велике свято. Велике спасибі і доземний уклін тобі, мій рідний інтернат!

НАТАЛІЯ ДРЕМЛЮК

Internet Explorer 9 Beta

Internet Explorer 9 Beta - серйозний крок у розвитку браузера як для розробників, так і для користувачів. Він містить новий движок, що збільшує швидкість обробки запитів. додатково підтримує останні веб-стандарти, завдяки яким можна розробляти нові інтерактивні інтернет-рішення.
Інтернет - перш за все

З допомогою нового web-браузера користування сайтами стає зручнішим.
Елементи управління переходами між веб-сторінками браузера спрощено. Адресний рядок і поле пошуку поєднані в одну загальну стрічку, а кілька меню з попередніх версій браузера Internet Explorer об'єднані в одне спільне меню. У вікні браузера буде відображено лише те, що потрібно для перегляду зараз.

Спрощений і вдосконалений інтерфейс покращує якість сприйняття веб-сайтів. Вікно браузера не переобтяжене елементами управління, і для веб-сайтів відведено більше простору, ніж в інших браузерах. Характеристики кожного веб-сайту відображаються у всьому браузері, покращуючи сприйняття інформації.

Додано багато нових функцій, які будуть особливо корисні для осіб із обмеженою рухливістю - тих, хто використовує клавіатуру або пристрої, які взаємодіють із клавіатурою.
Користувачі можуть виділяти і копіювати текст до одного символу, тільки за допомогою клавіатури. При цьому можуть бути виділені і скопійовані і інші об'єкти, такі як таблиці та зображення.

Переміщення курсору на сторінці нагадує його поведінку в документі Word. Затиснувши кнопку Shift і натискаючи потрібні стрілки на клавіатурі, ви можете виділити потрібний текст. Включення і вимикання цього режиму проводиться натисненням клавіші F7. Режим може бути активований як для окремої вкладки, так і для всього вікна.

Багато користувачів використовують клавіатуру замість миші. Відтепер користувачі зможуть вибрати певне слово і викликати необхідний акселератор з допомогою клавіші контекстного меню, розташованої на клавіатурі біля правої кнопки Ctrl, не відриваючи рук від клавіатури.

Спрощено поширені завдання по копіюванню, навігації та вставці в один клік миші. Користувачі, які використовують у своїй роботі винятково клавіатуру, зможуть заощадити масу часу, натискаючи мінімум клавіш.

Web Slices - це, по суті, шматки сторінок, на які ви можете підписатися і стежити за оновленнями прямо в панелі вибраних посилань. Це означає, що замість того, щоб час від часу відкривати нову вкладку і переходити на цю сторінку, щоб побачити чи вона була оновлена, ви можете відвідувати сайти в звичайному режимі, поки не побачите в панелі вибраних посилань, що сторінка була востаннє оновлена. Це також допомагає зберегти багато часу і зусиль користувачам із слабким зором, які можуть користуватися тільки клавіатурою.

Враховані проблеми користувачів із вадами зору При масштабуванні використовуються елементи інтерфейсу з великою кількістю пікселів, що призводить до більш високої чіткості передачі інформації. Іноді розмір панелей меню і кнопок браузера досить великий, а вміст сайту - надто малий. Використовуючи адаптивний зум (об’єктив із змінною відстанню), вміст сторінок може здаватися більше. Збільшені всі елементи сторінки, але фактично перемальовано всю сторінку і так підігнано її вміст, щоб уникнути появи горизонтальних панелей прокручування. Це полегшує перегляд збільшених сторінок, так як вам потрібно перегортати сторінки тільки вгору і вниз, а не вправо і вліво..

17.06.11

Гарячі клавіші


Використання «гарячих» клавіш – зручний і надійний спосіб управління комп’ютером. Миша іноді буває недоступна через ту чи іншу хворобу. У таких випадках клавіатура стає єдиною стежкою у електронний світ. До того ж якщо постійно практикуватись, можна значно зекономити час.
Сьогодні майже до всіх програмних продуктів існують свої комбінації клавіш. Їх немало. Існує безліч сайтів, де розміщена інформація про них Та хотілось би звернути увагу на маловідомі сполучення.

1. якщо виділити папку або файл і натиснути F2 то включиться редагування імені, або якщо у провіднику натиснути F4, то стане активним адресний рядок

2. прокручувати сторінку вниз не скроллом і клавішею Page Down, а просто натискаючи "space"