10.02.2018

ЗУСТРІЧ ВИПУСКНИКІВ


Цю статтю я пишу про дорогих мені людей – моїх однокласників. Нещодавно ми мали чудову зустріч. Та сталося так, що я не змогла сказати всього того, що відчувала, про що думала. То ж сподіваюся, що вони прочитають ці рядки.

До школи я пішла у 8 років. Початкову освіту здобула у київській спецшколі-інтернаті № 15 для дітей з наслідками поліомієліту та ДЦП. Зараз я розумію, що то був дійсно чудовий заклад, але тоді почувалася там не комфортно. У такому віці важко знаходитись далеко від батьків, рідного міста. Незважаючи на те, що батьки, долаючи таку велику відстань, кожні  вихідні забирали мене додому, дуже хотілось ходити до звичайної школи , вчитись так само, як всі. До речі, бути такою, як всі, завжди було і залишається моїм бажанням.


І моя мрія здійснилась. Середню освіту я почала здобувати у вінницькій школі № 14.  Спочатку вчителі приходили додому. Окрім навчання вони дарували мені частинку свого серця. 
Хочеться згадати добрим словом нашого класного керівника – вчительку математики Гевел Ніну Віталіївну, вчительку російської мови Ксенчіну Тетяну Степанівну, вчительку англійської мови Муху Катерину Семенівну і інших чудових вчителів.               

Вони розповідали про школу, про мій клас, про цікаві історії, що там відбувалися. Я уявляла які вони - мої однокласники. Кілька разів я приходила до школи на новорічні свята, але майже ні з ким не спілкувалась. То ж якою радістю для мене стало те, що одного разу дівчата з класу завітали до мене додому. Я добре пам’ятаю той день. Ми швидко знайшли спільну мову і декілька раз на тиждень друзі бували у мене. Ми ділилися секретами, грали, робили домашні завдання. Часто ставили мою кімнату, а бувало й весь дім, до гори дригом. Голосно співали пісні, бігали по дворі, качалися на гойдалках, ходили в парк. До речі, перший раз на дерево я вилізла саме з ними. Одного разу навіть підробляли оцінку у щоденнику.

Згодом повстало питання про мою присутність у школі. Наприкінці 80-х років минулого століття досвіду інклюзивної освіти ще не було. Швидко писати і встигати за класом я не могла. То ж було вирішено, що до школи я буду приходити один раз на тиждень.  Вчителі начитували мені теорію, а вдома я робила задачі і вправи.

А поруч були вірні друзі. Після довгого перебування вдома, почалося справжне шкільне життя. Пишучи ці рядки, я не можу стримати посмішки. Адже друзі завжди були зі мною. Допомагали мені на перервах, інколи давали списати, захищали, коли траплялись якісь непередбачувані ситуації. Не обходилося без біганини, непослуху, сутичок із деякими хлопцями.

Зараз багато говорять про інклюзивну освіту, про тонкощі її впровадження, про проблеми навчання людей з інвалідністю у загальноосвітніх класах. І це добре. Але нам не були потрібні вказівки і рекомендації. Ми робили нашу власну інклюзію. 

Проминули шкільні роки і пролунав останній дзвоник. А невдовзі – чудовий випускний вечір. І
здавалося б все скінчилось. У кожного почалось своє життя. До того ж це були важкі дев’яності роки, то ж кожен шукав своєї дороги. Мої шляхи не були легкими. Але далекий світ шкільної дружби не переставав світити мені і давати надію на те, що світ не без добрих людей.
Я завжди йшла вперед. Як могла. Була інша школа, та я там була кілька разів. Свого нового класу не бачила. Потім закінчила декілька курсів. Але мріяла про вищий навчальний заклад. І коли у Вінниці відкрився філіал Відкритого  Міжнародного Університету Розвитку Людини «Україна», я вступила на факультет «Інформаційна діяльність». Мені пощастило і з роботою – я працюю у бібліотеці ім. К. А. Тімірязєва.

Проминуло двадцять п’ять років. І несподівано вогник, який так зігрівав мою душу в дитинстві, засяяв знов. Коли я думаю про те, як все відбувалось – розумію, цей вечір стався не випадково – занадто багато збігів обставин. 

За два дні я буда впевнена, що другого лютого я зі своїми друзями поїду на вихідні у Хмільницьку область. Поїздка була запланована і підвести людей я не могла. Еле мій однокласник Серьожа Нечипорук прийшов до мене додому, щоб запросити на зустріч,  та мене не було. Його наполегливість і турбота вражають. Розпитавши сусідів, він пішов до мене на роботу. Але звідти я відійшла і він спілкувався з моєю мамою. І якщо б ми зустрілися, я б сказала, що не зможу прийти. Він дав мамі свій телефон, та вона його загубила. То ж повідомити, що я не прийду, я теж не змогла. У день зустрічі поїздку відмінили.    

Ми зібралися у нашій школі. У класі, де мої однокласники перший раз сіли за парти. Всі дорослі, декого було важко пізнати. Директор і вчителі тепло зустріли нас. Ми згадували минулі роки, спілкувалися, раділи. Нас зігрівали лагідні очі першої вчительки – Валентини Андріївни.

Викладачка музики нас запросила до маленької шкільної зали, де колись проходили уроки співів. Згадували наших колишніх вчителів, уроки, перерви і свята. Слухали, про зміни, досягнення і надії закладу. Було приємно чути, що сьогодні учні отримують призові місця на олімпіадах, що на посадах викладачів працюють прекрасні люди. Колектив закладу став переможцем у Міській виставці-конкурсі дитячих архітектурних макетів «Вінниця в мініатюрі». Ми фотографувалися, спілкувалися, співали.

А потім було чудове свято – кафе, музика, квіти. Ми розповідали про себе, раділи з досягнень друзів, ділилися своїми надіями.

Я і дотепер згадую той чудовий вечір та безмежно вдячна вам, дорогі мої, за дружбу, за те, що пам’ятаєте мене і вважаєте своєю. Бажаю, щоб те добро, що ви зробили мені, поверталося до вас знов і знов.

Всім дівчатам хлопці подарували троянди. Моя троянда і досі не зів’яла і як сподіваюся, не зів’яне наше спілкування. 

Комментариев нет:

Отправить комментарий