СПІЛКУВАННЯ НА РІВНИХ

Мова – один із найцінніших дарів, які дано людині. Зазвичай про це задумаємося не часто. Та коли виникають з цього приводу проблеми, стає дуже важко. Адже мова – одна з головних умов самодостатності і реалізації людини.

Як правило при спілкуванні з людиною, яка має вади мови, всі намагаються створити найкомфортніші умови, а саме такі, щоб співрозмовник мав найбільшу користь. От тільки  не завжди це вдається. Зазвичай, здавалося б, проста порада може викликати незадоволення і погіршення  Чому? 

Вада мови – дуже складна тема. І ті, для кого вона актуальна, невпинно думають про неї, спостерігають за собою, шукають найкращий варіант. Постійно пробують нові техніки, ознайомлюються з медичними розробками, шукають варіанти лікування. Не буває по іншому. І якщо на даний час людина досягла тих результатів, які вона має, – це міра її можливостей і її вибір. Коментарі зайві.

Насамперед добре було б поважати право будь-якої людини на мову, а отже право на самовираження.  Якщо людина вступила із вами у діалог, значить їй це треба. Можливо, потрібна  допомога, порада чи щось інше. А буває, що людина просто вам довіряє. Важливо своїм поглядом, жестом чи поставою дати зрозуміти, що ви їй довіряєте, що хочете її зрозуміти, що вам цікаво.

На жаль, дуже часто вади мови асоціюють із розумовою відсталістю. І це одна з головних проблем. Дуже вже міцно закарбувалась в нас думка, що в нормальної людини все повинно бути на рівні. Відступ від «допустимого» лякає. Виникають безліч питань, здогадок, побоювань. Особливо коли нерозбірлива мова, супроводжується спастикою (не типовими рухами обличчя). У таких випадках слід тактовно задати запитання, які можуть прояснити ситуацію. Це повинно виглядати як зацікавленість людиною, її життям і діяльністю.

Важливо дослухати співрозмовника до кінця навіть у тих випадках, коли здається, що все зрозуміло. Перебивати чи закінчувати за нього речення не варто. По-перше, це як мінімум не культурно. А ще це зайвий раз підкреслює вашу перевагу. Найкраще спілкування – це коли обидва співрозмовники на рівних. Зазвичай в людини з інвалідністю розвинута здатність відчувати настрій   співрозмовника. Це відчуття формується з дитинства. Дуже вже часто нас оцінювали.

Коли співрозмовник не один, то на перший погляд здається цілком логічно, поставити запитання чи уточнити якусь деталь з тим, чия мова ясніше. Але це також ображає. Дуже важливо, коли людина відповідає сама. Це говорить про те, що саме її думка цінна у цей момент, що саме її готові почути і на першому місці вона, а не її вада. Навіть найближчі не в змозі передати те, що відчуває людина з інвалідністю саме у цю хвилину. А досвід минулих спроб навчив їх висловлювати свої думки коротко.    

Але якщо ввічливість і толерантність неприродні і надмірні – це теж викликає напругу і підкреслює перевагу одного співрозмовника над іншим. Розмова має бути легкою, невимушеною.  Тут не має місця для жалості, адже вона теж принижує і так чи інакше підкреслює перевагу одного співрозмовника над іншим. Взагалі непотрібно особливих знаків поваги, або схвалень, якщо насправді цього не відчуваєте. Перед вами просто людина. І ваша думка про неї залежить від її загальних якостей.

Найрозповсюджене вирішення проблеми із незрозумілою мовою - це написати текст. Але такий варіант підходить лише тоді, коли необхідно швидко на офіційному рівні владнати справу, чи придбати зазначений товар, або послугу. Та й тут писати потрібно тільки у випадках, коли вже зовсім не зрозуміло. Наприклад у лікарні, аптеці, у юриста тощо. Але у приватній розмові, у навчальному закладі чи на роботі розмова має бути усною. Це знак сприйняття і довіри, який так необхідний людям з інвалідністю.

Складнощів, пов’язаних із вадами мови є багато. Кожна людина, яка зіштовхується із такими проблемами, переживає свою нелегку історію. І виходів із цього положення є тільки два: страждати і нарікати, або йти вперед. Та незалежно від вибору завжди потрібні підтримка, рівність і розуміння.